Чтение онлайн

— Прошу вибачити, товаришу майор, але ми перевіряємо документи у всіх. Такий наказ.

Майор подав йому свої документи, посміхнувшись чи то зневажливо, чи то іронічно. Шалалаєві принаймні зробилося незручно, й він швидко переглянув їх.

Майор Таврін Петро Іванович. Заступник начальника ОКР “смерш” армії… Згідно з наказом їде до Москви.

— Все в порядку, товаришу майор, — Шалалай повернув документи Тавріну й обернувся до жінки.

— Прошу ваші.

Молодший лейтенант адміністративної служби Судова Лідія Яківна. Їде разом з майором для виконання робіт, пов’язаних з його відрядженням.

Повернув документи, козирнув, дивлячись, як майор ховає їх до нагрудної кишені гімнастерки. Заховавши, майор поправив плащ, Шалалай затримав око на плащі, зовсім сухому й новому, й нараз тривожна думка майнула в нього в голові.

— Звідки їдете? — запитав.

— З-під… — майор назвав місто, розташоване приблизно за сто п’ятдесят кілометрів.

— І їдете всеньку ніч?

— Так.

“Їдуть усю ніч зовсім свіжі й сухі, — подумав Шалалай. — А дощ вщух півгодини тому. Отже…” — Зиркнув на солдата. Непомітно подав знак, щоб той був насторожі. Мовив:

— Товаришу майор, ви виїжджаєте з прифронтової зони. Мусите заїхати до райцентру й відмітити документи. Сюди, — вказав на дорогу ліворуч, — там…

Певно, він на якусь секунду чи дві випустив з кута зору майора та його супутницю. Цих секунд вистачило Тавріну, щоб вихопити з-під плаща пістолет — капітан не встиг більш нічого сказати, бо куля вдарила його в груди, відкинула від мотоцикла, він ступив назад і захитався. Таврін не чекав, поки впаде, вистрелив у солдата, той також почав осідати на землю, і майор, не випускаючи пістолета, наддав газу.

Мотоцикл рвонув з місця. Таврін випустив “вальтера”, та не зупинився, зрештою, вистачить йому зброї, аби тільки відірватися від цього поста.

Наддав ще газу. Позаду почулася автоматна черга, мотоцикл розвернуло до кювету, але Таврін зумів вивернути його — ще сто метрів, там поворот, аби дістатися до цього повороту.

Таврін інстинктивно пригнувся, та ззаду не стріляли, певно, той солдат дав чергу з останніх сил і пробив йому шину, біс із нею, шиною, вони від’їдуть на ободі й поміняють колесо.

Але з-за рятівного повороту раптом вискочила машина — розвернулася поперек шосе. Іполитов вискочив на узбіччя, щоб об’їхати, але мотоцикл занесло в кювет, і він перевернувся, причавивши йому ногу. І мало не одразу на Іполитова хтось навалився. Він рвонувся і трохи не вивільнився, та йому боляче вивернули руку, втиснули обличчям у мокру траву, й Іполитов люто вкусив землю, — знав, що це кінець, та не міг змиритися, шматував би й кусав, проте руки йому вже скрутили, і він тільки безсило скрипів зубами…

Бобрьонок перевернув Іполитова горілиць і лише тепер побачив у нього на грудях бойову нагороду.

— Ого! — мовив. — Невже ми помилилися?

Іполитов подивився на нього з ненавистю.

— Ви відповідатимете за свої вчинки! — вигукнув.

— Звичайно… — спокійно відповів Бобрьонок і переглянув документи. Показав їх Толкунову. Чомусь він посміхнувся весело, й Іполитов зиркнув нерозуміюче: невже фортуна знов) змилостивилась над ним?

— Колеги… — сміявся Бобрьонок. — Отже, заступник начальника армійського “смершу”?

— Ну, й що? — випростався Таврін—Іполитов, розвернувся і побачив Судову з піднятими руками. — Опусти руки! — наказав. — Не бачиш, справді колеги, й вийшло якесь непорозуміння. Розв’яжіть мене.

— А ти нахабний! — приступив до нього Толкунов. — Тільки от що: ми добре знаємо працівників контррозвідки тої армії.

Таврін—Іполитов ступив крок назад.

— Ви пошкодуєте, капітане! — вигукнув, але Толкунов тільки посміхнувся і почав обшукувати його. Дістав сигарети, на мацав у лівій кишені гімнастерки якусь річ, витягнув і подивився — якийсь непотріб, підкинув на долоні, але Бобрьонок спритно перехопив його руку й відібрав срібний брелок для ключів. Усе точно: брелок з чорнуватого срібла, й глибока подряпина посередині.

Підкинув талісман на долоні.

— Ну, що, — вигукнув, — не допоміг вам талісман! Точно кажу, не допоміг, хоч і подарований він самим Скорцені.

Іполитов дивився на нього люто, дивився і майже не бачив усміхненого й ненависного обличчя.

Нараз Бобрьонок забув про талісман, помітивши солдата у великій, незграбній шинелі, який шкандибав до них від розвилки. Він стискав автомат у лівій руці, права метлялася, але шкандибав уперто й дивився на Бобрьонка з надією.

— Там капітан Шалалай, — вказав головою назад. — Непритомний, але ще живий…

Бобрьонок одразу збагнув, що сталося на розвилці. Наказав Толкунову:

— Покладіть шпигунів на траву, щоб не рухалися!

А сам попрямував до віліса викликати по рації допомогу.