Експансія-I
Шрифт:
Він заспокоївся лише тоді, коли невеличкий «дорньє» приземлився на зеленому полі поблизу особняка; мовчазний льотчик привітав його різким кивком — шия немов утратила на мить свою звичну мускулистість, не могла більше тримати голови; Мюллеру це сподобалось; мабуть, льотчик недавно з рейху. Тростхаймер допоміг йому сісти в маленьку кабіну праворуч від пілота.
— Щасливого польоту, Рікардо! Я певен, що там, куди ви летите, вам сподобається по-справжньому.
Коли літак, пробігши по полю приблизно сто метрів, легко відірвався від землі й шпарко почав набирати висоту, Мюллер спитав:
— Куди летимо?
— У гори. За Кордову. Вілла Хенераль Бельграно. Це наше поселення, практично самі німці, чудовий аеродром, дороги немає, доводиться добиратися кіньми, кожна вантажівка там — подія, так що ситуація цілком контролюється.
— Чудово. Скільки туди кілометрів?
— Багато, понад тисячу.
— Скільки ж часу нам доведеться висіти в повітрі?
— Ми сядемо в Асулі. Там наші брати, заправимось, відпочинемо й полетимо далі. Біля Хенераль-Піко пообідаємо, потім візьмемо курс на Ріо-Куарто, десь там поблизу заночуємо: гори, тиша, краса. А завтра, поминувши Кордову, підемо далі; можна було б допиляти і за один день, але керівник просив мене не мучити вас, усе-таки висіти в небі десять годин без звички — нелегка штука.
— Скільки вам років?
— Двадцять сім.
— Жили в рейху?
— Так. Я народився в Лісемі…
— Де це?
— Село невеличке під Бад-Годесбергом.
— Давно тут?
— Два роки.
— Вивчили мову?
— Моя мати іспанка… Я виховувався у дядька… Батько тут живе з двадцять третього.
— Після мюнхенської революції?
— Так. Він служив в одній ескадрильї з рейхсмаршалом. Після того як фюрера кинули в катівню, саме рейхсмаршал порекомендував татові виїхати сюди, в німецьку колонію.
— Батько живий?
— Він ще працює в авіапорту…
— Скільки ж йому?
— Шістдесят, та ще при здоров'ї. Він налагоджував перші польоти через океан, з Африки в Байрес…
— Куди?
— Буенос-Айрес… Американці люблять скорочення, економлять час, вони називають столицю «Байрес». Приживається…
Мюллер посміхнувся:
— Відучимо.
Пілот нічого не відповів, глянув на групенфюрера лише через хвилину з якимось, як здалося Мюллеру, співчутливим подивом.
— Ви член партії?
— Так. Усі пілоти повинні були вступити до партії після двадцятого липня.
— «Повинні»? Ви це зробили з примусу?
— Я не люблю показухи, усі ці істерики на зборах, лизоблюдські промови… Я Німеччину люблю, сеньйоре Рікардо… З фюрером, без фюрера, це не так важливо.
— Як вас звати?
— Фріц Ціле.
— Чому не взяли іспанського імені?
— Тому що я німець. Німцем і помру. Я був солдатом, мені нема чого приховувати, за кожен бомбовий удар по росіянах готовий відповідати перед будь-яким трибуналом.
— А по американцях?
— Америка далеко, не дотяглись… Базікали про могутність, а як до діла, сіли в калюжу…
— Батько перебував у партії?
— Звичайно. Він старий борець, ветеран руху.
— Дружите з ним?
— А як же інакше? — пілот усміхнувся. — Він чудова людина. Я схиляюсь перед ним. Знаєте, він готував літаки французам, які йшли з Байреса на Дакар… Дуже любив одного пілота, Антуана Екзюпері, ніжний, каже, як жінка, і сміливий, як юний воїн… Батько працював з ним за завданням, треба було з'ясувати, чи не військові відкривають цю трасу під виглядом пасажирських літаків, рейхсмаршала це дуже цікавило, от батько й дістав завдання з ним заприятелювати… Батько каже, він книжки якісь писав, цей Екзюпері, не читали?
— Навіть не чув.
— Дуже багато розповідав, довірливий, батько каже, як дитина, легко було його розворушити… П'яниця, звичайно, як усі французи… Бабій… Батько пробував знайти його в концтаборах, думав, сидить після поразки Франції… Так от він розповідав батькові, що найвища насолода летіти через океан самому-одному, ти, небо і гладінь води… Я його розумію, в цьому є щось вагнерівське, надсвітове. Дивно, що це міг відчути француз…
— А Гюго? — посміхнувся Мюллер. — Бальзак? Мопассан? Золя? Вони що, не вміли відчувати?
— Я не люблю їх. У них все легко. А я хочу думати, коли читаю. Я люблю, щоб було важко… Коли все зрозуміло, то стає нецікаво, наче мене обдурили. Письменник — особлива людина, я повинен трепетати перед його думкою…
— Він має бути як командир ескадрильї, — зітхнув Мюллер.
Фріц зрадів:
— Саме так! Потрібна дистанція, в усьому потрібна дистанція! Інакше починається хаос.
«Звідки в ньому ця дикість, — подумав Мюллер. — Не вступав у НСДАП, бо не подобалася істерика на зборах, отже, щось відчував, самостійний. Чому ж така тупість і чиношанування, коли заговорив про письменника? Тобі це не до вподоби? — спитав він себе. — Не бреши, тобі це дуже подобається, а найбільше те, що ми летимо над безлюддям, жодного будинку, яке ж це щастя — самотність…»
— Знаєте, а було б чудово, якби ми з вами долетіли до цієї самої Вілли Хенераль Бельграно, не ночуючи на проміжних пунктах…
— Не стомитесь?
— Ні, я добре витримую політ.
— Зате я втомлюся. Нам заборонено летіти на цих малютках більше як вісімсот кілометрів. Тим паче вночі…
— А що таке Асуль?
— Не знаю. Ми сядемо на аеродромі нашого друга, він керує хімічними підприємствами, живе в Байресі, тут у нього будинок, земля, аеродром і радіостанція… Дім дуже гарний, я ночував там, чудова музика, басейн, коні…
— Когось везли?
— Навіть якби це було так, я не сказав би вам, сеньйоре Рікардо. Я дав клятву мовчати. Пробачте, будь ласка.
— Ні, ні, молодчина, Фріц… Просто мені кортить якнайшвидше добутися на місце, розумієте?
— Розумію. Спробуємо. Коли я відчую, що можу летіти — полечу. Тільки треба запросити центр, чи дозволять мені продовжувати політ без відпочинку.
— Так, звичайно, все треба робити як належить. Не думайте, що я спонукаю вас порушити інструкцію.
— Це не інструкція. Це наказ.