Чтение онлайн

– То ви осе й розсердилися на мене?
– ласкавим голосом пита Пищимуха.
– Вибачте, коли я вас чим образив. Досада, бачте, мене взяла... Аж кипить у мене всередині з досади, - засовавшись на стільці, вибачається Пищимуха.

– Треба ж обережніше поводитися з словом, - кажу йому.
– Воно, оте слово, що птиця: випусти - полетить, а спіймати - не так-то легко.

– Язик мій - ворог мені, - махнувши рукою, мовив Пищимуха.
– Ну, вибачте ж, вибачте!.. Від нестями зірвалося з язика оте слово.

Тут саме увійшла Параска, несучи на блюді печену качку, кругом обложену добре зарум'яненими кружалочками картоплі. Смаковитий запах від качки так і пішов по хаті. Пищимуха як глянув, то аж сплюнув.

– Та й дратуєш же ти мене осією стравою!
– повернувся він до Параски.
– Аж слина покотилася, як побачив, що так по-мистецьки качку запекла.

– Хіба я її пекла? Огонь пік!
– граючи очима, відказує Параска.

– Огонь та огонь, а й сама рук докладала!
– каже Пищимуха.

– Та вже ж не без того, щоб не перевернути того, що печеш, - шпарко прибираючи тарілки та складаючи їх на посудину з борщем, мовила Параска.

– Якби мені отаку страву щодня їсти, то я б як кабан годований став!
– жартує Пищимуха.

– Так ви і так - нівроку собі!
– відказує, усміхаючись, Параска.

– То я зроду такий удався, - каже Пищимуха.
– А якби ще їв таку страву, якою ти свого пана годуєш, то і в двері не потовпився.

– То чого ж ви тілько дивитесь, а не накладаєте. Прошу покірно!
– повернувся я до його.

– Милуюся!
– відказав Пищимуха. Потім узяв вилки, з розгону вгородив їх у стегно качки й підняв його вгору.
– Ач, яке стегно: прямо - очима їж, - промовив, положив його на тарілку і почав ложкою картоплі набирати та зверху смачним перепеченим жиром з-під качки заливати.

– Годуйтеся, годуйтеся! Я на третє ще смачнішого принесу, - знявши з столу посудину з борщем і зібравшись виходити, каже Параска.

– Чого ще принесеш?
– кинув їй навздогінці Пищимуха.

– Вареників!
– зачиняючи за собою двері, гукнула Параска,

– Бодай тобі язик у роті руба став!
– скрикнув Пищимуха і зложив на животі в себе руки.

Трохи я зо сміху не покотився.

– Смійтеся, смійтеся!
– каже Пищимуха.
– Вас регіт розбирає, а мені не до смішки... Якби раніше казала, що вареники будуть - і качки б не брав.

– А хіба так не можна, щоб і качки, і вареників?
– питаю,

– Не поміститься все. Борщу обпився, та ще як качки поїм - вареникам ніде буде міститись, - скаржиться Пищимуха.
– А вареники - се ж найкраща їда!
– додав він.

– Не журіться, - кажу йому.
– Качка - борщ прикриє, а вареники зверху придушать. От воно й добре буде.

– Хіба?
– лукаво моргнувши оком, допитується Пищимуха.

– А самі вареники з борщем не помиряться, - доводжу йому.

– Се правда, що не помиряться. То, значить, качку їсти?
– пита Пищимуха.

– А що ж, на неї дивитись?

– Хай буде по-вашому!
– відказав він і, прицмокуючи, узявся за качку, заїдаючи її присмаженою картоплею так, що вона в його аж на зубах хрущала.

Уживаючи і собі качку, я знову згадав про Василенка.

– І за віщо його арештували?
– вголос вимовив я.
– Шкода чоловіка! Гарний він чоловік, розумний і до діла щирий.

– Тож-то й є, що гарний та щирий! За те саме й арештували, - доводить Пищимуха.
– Він усю виборчу справу на свої плечі взяв... По селах їздить та людей підбадьорює, щоб усі спільно за діло бралися... щоб безпремінно на вибори їхали. Ну, а наш маршал про це почув...
– земський довів - та до справника, а справник - становому... От і злапали нашого голубчика! Та й то б ще нічого, якби його одного забрали; а то - по всій окрузі стражників розіслали наказувати, що хто на вибори поїде, то з виборів уже додому не вернеться, а буде з Василенком казенну страву сьорбати... Он у чім сила! Народ - звісно, як народ: темний - раз, заляканий - два... Хай йому, - каже, - отим виборам. Краще я той день дома пересилю, бо хто ж без мене буде сім'ю годувати?.. Отаким-то способом і вийшло таке, що нашого брата, козака, - пучкою взяти, а їх - і в жменю не вбереш! От і вибрали всіх своїх, - повідав Пищимуха.

– З лівих ніхто не вскочив?
– спитався я.

– Куди там вскочити? Аж нікогісінько. Усі тобі, як є - чисте чоло, одвіювати не треба, - хвалиться Пищимуха.

– Се погано, - шкодую я.

– Та чого його й дивуватися, як козаків до селян прилучено?.. І скажіть же, пригадали таке! 1 хто воно його пригадав?

– Хіба ви не читали?
– кажу.
– Сенат так закон розтовкмачив. У козаків, каже, земля предківська, здавна наділена...

– Хто ж її їм наділяв, як вони своєю кров'ю та кістками її добували?
– злюче увернув Пищимуха.

– Як вони її набували, то, - кажу, - інша річ. А закон такий справді є, щоб землі козачі тільки до козаків належали... Тобто так, як кріпацькі - кріпакам наділені.

– Так то ж які землі?
– перебив мене Пищимуха.
– Рангові, а не ті, що кожен своїм горбом добував! А де ті рангові тепер маються?.. Своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, з прибрала їх до своїх рук!.. Зосталися тілько ті, що кожним своїм потом нажиті.

– Може, воно й так, - відказую.
– А закон за козаками признає одні предківські землі... І поки ти не докажеш, що то твоя власна земля, добута від дворянина, чи купця, чи міщанина, то й повинна вона лічитися предківською, тобто наділеною... А закон про вибори установлює, що всі ті, хто володіють наділеною землею, вибирають окремо від власників. От на такій підставі Сенат і вивів, що козаки повинні вибирати з надільниками.

– Сенат! Сенат!
– хитаючи головою, замовив Пищимуха.
– Що таке Сенат? Як ви думаєте: він старший над Думою?

Тут саме нашу цікаву розмову перепинила Параска, що вскочила до нас у хату, несучи в одній руці миску гречаних вареників, а в другій - чималий горщик сметани.

У Пищимухи аж очі заграли, як він побачив оте добро і, не питаючись дозволу, він мерщій наклав собі повну тарілку вареників, прилив зверху маслом, та ще й сметаною добре їх примастив, а потім, на увесь рот чавкаючи, почав їх уминати. Поки Параска прибирала печене та непотрібний посуд, Пищимуха встиг цілу тарілку вареників укутати.