Шрифт:
В. Г. Короленко
ДІТИ
ПІДЗЕМЕЛЛЯ
notes
1
В. Г. Короленко
ДІТИ
ПІДЗЕМЕЛЛЯ
З російської переклала
Оксана Іваненко
Художник
Віктор Глуздов
„ВЕСЕЛКА"
в08—71М
Перекладено за виданням: В. Г. Короленко,
«Дети подземеяья».
Издательство «Детская литература», Ленинград, 1969.
ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА».
Київ 1971
РОЗДІЛ І
РУЇНИ
м оя мати вмерла, коли мені було шість років. Батько,
ввесь віддавшись своєму горю, ніби зовсім забув про моє
існування. Інколи він пестив мою маленьку сестру і по-сво-
єму піклувався про неї, тому що вона була схожа трохи на
матір.
Я ж ріс, як дике деревце в полі,— ніхто особливо не тур-
бувався про мене, але ніхто й не обмежував моєї волі.
Містечко, де ми жили, називалось Княже-Вено, простіше
Княжгородок. Воно належало одному збіднілому, але гордо-
витому польському родові і нагадувало перше-ліпше з дріб-
них міст південно-західних губерній.
Якщо ви під'їжджаєте до містечка зі сходу, вам насампе-
ред впадає в очі тюрма — найкраща архітектурна прикраса
міста. Саме містечко розляглося внизу над сонними плісня-
вими ставками, і до нього доводиться спускатися пологим
шосе, загородженим традиційною заставою. Завжди сонний
солдат-інвалід ліниво підіймає шлагбаум1, і — ви в місті, хоч
відразу, може, й не помічаєте цього. Сірі паркани, пустирі
з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хат-
ками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, пе-
рерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських
«заїжджих дворів». Казенні установи наводять сум своїми
білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний
1 Шлагбаум — перекладина на заставах міста, що перекриває проїзд або
прохід.
міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись
під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом по-
тяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крам-
ничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей,
що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви
вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладо-
вища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, без-
упинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.
Річка, через яку перекинуто згаданий міст, витікала з од-
ного ставка і впадала в інший. Отже, з півночі й півдня місто
було оточене широкими водяними просторами й багнищами.
Ставки щороку мілішали, заростали зеленню, а високі густі
комиші хвилювалися, як море, на величезних болотах. Посе-
редині одного з ставків був острів. На острові — старий на-
півзруйнований замок.
Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей ве-
личний старезний будинок. Про нього ходили легенди й опо-
відання, одне від одного страшніші. Казали, що острів
насипано штучно, руками полонених турків. «На кістках
людських стоїть старе замчище»,— переказували старожили.
І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі ту-
рецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів
з його високими пірамідальними тополями й старим замком.
Через це, звичайно, замок здавався ще страшнішим, і навіть
у ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом та гомінкими
голосами пташок, ми підходили до нього ближче, він часто
наганяв на нас напади панічного жаху, — так страшно диви-
лися на нас чорні дірки давно повибиваних шибок; у порож-
ніх залах носилося таємниче шарудіння: камінці й штукатур-
ка, відриваючись, падали вниз, викликаючи голосну луну,
і ми тікали, не оглядаючись, а за нами довго ще стояли грю-
кіт, і тупіт, і страшний регіт.
А в буряні осінні ночі, коли велетні тополі хитались і гу-
ли від вітру, що налітав з-за ставків, жах линув від старого
замку і шугав над усім містом.
На західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів та
запалих могил, стояла давно занедбана капличка. У ній
де-не-де провалився дах, стіни пообсипалися і, замість гуч-
ного, з високим тоном мідного дзвону, сови ночами заводили
в ній свої зловісні пісні.
Колись старий замок був даровим притулком кожному бі-
дакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі
місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин
платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток