Чтение онлайн

А то б досі вже на лаври

Хто б схотів, то й був багатий,

Ні, химерний, норовистий

Кінь поезії крилатий!»

«Правду кажеш, — мовив лицар, —

Але ж я тебе благаю,

Щоб поміг мені в сій справі.

Пам'ятаю, як у гаю

Ти своїм віршем чудовим

Чарував усю громаду,-

Тільки ти один тепера

Можеш дать мені пораду!

За пораду все, що хочеш,

Дам тобі я в надгороду».

«Ну, на се, — поет відмовив, —

Не надіюся я зроду.

Можу я знайти й без плати

Для приятеля пораду.

Ось пожди лиш трохи, зараз

Будеш мати серенаду.

Та мені для сього треба

Ймення й вроду панни знати».

«Їй наймення Ізідора,

А вродлива!.. не сказати!..»

Більш поет вже не питався,

Сів, задумавсь на хвилину,

Записав щось на папері,

Зняв з кілочка мандолину,

Показав слова Бертольду,

Мандолину дав у руки

Та написанії вірші

І промовив для науки:

«Ти, співаючи, на струнах

Маєш так перебирати:

Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol...

Далі можеш сам добрати».

«От спасибі!» — крикнув лицар.

Ще ж поет не відозвався,

А вже лицар був надворі.

На коня! і геть погнався.

І погнався лицар хутко

Через доли, через гори,

І спинився під віконцем

У своєї Ізідори.

Хутко в неї під віконцем

Мандоліна залунала,

Із потоку гуків чулих

Серенада виринала:

«Гордо, пишно, променисто

Золотії світять зорі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізідорі!

Найчистіші діаманти

Сяють, ясні та прозорі,

Та не може дорівнятись

Ні один з них Ізідорі!

Дорогих перлин коштовних

Є багато в синім морі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізідорі».

Отже, ледве серенада

Залунала у просторі,

Вийшла з хати Ізідора

Подивитися на зорі.

А як стихли під балконом

Любі гуки мандоліни,

До Бертольда полетіла

Квітка з рожі від дівчини.

В ту ж хвилину Ізідора

Зникла хутко, наче мрія,

Та зосталася в Бертольда

Квітка з рожі і — надія!

Боже, боже! що то може

Наробити серенада!..

Зникла в серденьку в Бертольда

Темна туга і досада.

Усміх донни Ізідори

Був дедалі все ясніше,

І щораз вона ставала

До Бертольда прихильніше.

Далі перстень Ізідорин

На руці у нього сяє,

Нареченою своєю

Він кохану називає.

Як же бучно, як же втішно

Всім гулялось на весіллі!

Танцювали, попивали

Від неділі до неділі.

Всіх приймали, всіх вітали,

Всім уміли догодити,

Тільки нашого поета

Пан забувся запросити.

Звісно, клопоту багато

Завжди пану молодому,—

Хто ж би міг ще пам'ятати

Про якогось там сірому?

Час летів, немов на крилах,

І, мов сон, життя минало.

Та незчувсь Бертольд, як лихо

Несподівано настало.

Забажалось королеві

Звоювать чужеє царство,

Розіслав він скрізь герольдів

На війну скликать лицарство.

І якраз серед бенкету

В замку нашого Бертольда

Залунала гучна сурма

Королівського герольда.

Прощавай, дружина люба,

Всі розкоші, всі вигоди!

Все те треба проміняти

На далекії походи.

Залишить Бертольдо мусив

Молодую Ізідору,

У неділю вранці-рано

Вже він вирушив із двору.

Подалося геть за море

Все одважнеє лицарство;

Там за морем десь лежало

Бусурменське господарство.

І пішло одважне військо

Через нетрі та пустині;

Не один вояк смутився

По своїй рідній країні.

Та коли вже надто тяжко

Туга серце обгортала,

То співці співали пісню,

Пісня тугу розважала:

«Не журись, коли недоля

В край чужий тебе закине!

Рідний край у тебе в серці,

Поки спогад ще не гине.

Не журись, не марно пройдуть

Сії сльози й тяжка мука:

Рідний край щиріш любити

Научає нас розлука».

Так вони співали, йдучи

Через дикії пустині,

Додавав той спів розваги

Не одній смутній людині.

Попереду всього війська

Три старшії виступали:

Карлос, Гвідо і Бертольдо;

За одвагу їх обрали.

Їдуть, їдуть, врешті бачать —

Три дороги розійшлися,

Розлучились три найстарші,

Кожний різно подалися...

Карлос вибрав шлях направо,