Чтение онлайн

— Що це означає? — спитав Трампус з такою інтонацією, що Соумар знову засміявся.

— Облиште, Трампусе, бо вмру, їй-богу! Знаєте, від кого Клубічко тікає? Од вас. Коли ми їхали з Турнова, він усе бідкався: «Як же я це все поясню Трампусові!..»

— Нічого не розумію, — спантеличено сказав Трампус. — Чого б йому від мене тікати? І що він робив з вами в Турнові?

— Е, ні,— мовив Соумар, — хай він це розкаже вам сам. А тепер дозвольте кілька запитань. Що ви робили, коли привезли Ліді цю голівку?

Трампусова відповідь була досить докладна. Ліда несподівано прокинулась і, остаточно прийшовши до пам'яті, змалювала Трампусові усю історію аж до того моменту, коли її приспав Пулпан. Салач сказав, де він сховав олов'яну касету, в якій містилося щось важливе й небезпечне. Він дозволив їй узяти касету з жорен у Жегушицькому парку і десь сховати. Домовились: у разі, коли його життю загрожуватиме небезпека, він пошле їй акварель, що зображує плакучу вербу на березі жегушицького ставка, а сам сховається на Грубій Скалі в готелі. Там працює його приятелька пані Мюллерова, котра оберігатиме його доти, доки Ліда не пришле допомогу. Це все Ліда збиралась учинити, проте, вернувшись із Брно й не знайшовши в Празі ні Клубічка, ні Соумара, розгубилась і подумала, що може зробити лише одне: виграти час, поки Клубічко повернеться до столиці. Тому вона попросила асистента Пулпана дати їй підкріпний укол, аби дістатися додому й телеграфувати до Брно своїм переслідувачам уривок із Геронда, який містив слова «наші жорна». Гадала, що коди вони поїдуть шукати в жорнах, їх заарештують, і вона з колишнім чоловіком матиме спокій од тієї банди. На лихо, Пулпан дав їй не підкріпний укол, а приспав її. Та в жорнах вони б однаково нічого не знайшли, бо річ, яка там була, Ліда сховала в мармурову голівку й залишила у Соумара,

— У Барбаросси, — мовив Трампус. — А Барбаросса — це ж ви? Куди ви поділи ту річ, яка була в голівці? — погрозливо спитав він.

— Нікуди… Знаєте що? Надворі чекає машина, давайте поїдемо спочатку до Ліди, може, я їй потрібен, а тоді спробуємо знайти Клубічка. Ну й наївний же ви! Невже так важко здогадатися, що ту річ із голівки витяг він? Не бійтеся, вже кілька годин вона в надійних руках.

— Чому я вам повинен вірити? — безпорадно спитав Трампус.

Перш ніж Соумар встиг відповісти, прочинилися двері, і втомлений голос, сміючись, мовив:

— Парубче, Соумарчик має рацію. Я ту річ із голівки витягнув і передав у надійні руки. А те, що ти взяв, ми приготували для Гейтманека, він-бо теж уплутався в цю справу — не без твоєї участі… Хто б міг подумати? Між іншим, тобі відомо що-небудь про пана Шашека з Брно? Треба йому обережно сказати, що його дружина… Але він дізнається з газет.

— Що ж це таке? — вигукнув Трампус. — Клубічку, я нічого не розумію!

— От і гаразд, — ще тихше мовив Клубічко, — бо коли б ти розумів… Боже милий, ну й було б мені від тебе… дарма що я зовсім не винний. Я ж тільки дотримувався нашої угоди. А тепер — бувай здоров. До зустрічі в мене аж на святого Вацлава — знаєш чому, але нікому анічичирк. Я зараз кудись сховаюсь, а то ще відлупцюєш. Ну, до зустрічі на святого Вацлава!

І зник так швидко, що аж не вірилося, що іще зовсім недавно Соумар тягнув його до швейцарської.

— Може, хоч ви поясните? — звернувся Трампус до Соумара.

— А чого ж, — погодився той, — тільки якщо ви анулюєте свій наказ на арешт. То як? Ну, тоді добре. Сідайте й слухайте. Або ще ліпше — ходімо зі мною до машини, і я вам дорогою розповім. Гадаю, Ліді я потрібен зараз більше, ніж вам.

Завівши авто, почав:

— Спершу про мене. Прийшов я до цього, як той горезвісний Пілат до Креза…