Безсоння
Шрифт:
Клото: (— Він тут… Усередині… Як чудово!)
Лахесіс теж підняв праву руку, яка мала такий вигляд, немов поверх звичної золотаво-зеленої аури була надіта блакитна рукавиця.
Лахесіс: (— Так. Він був чудовою людиною).
Клото: (— Може, віддамо його їй?)
Лахесіс: (— А ти можеш?)
Клото: (— Існує лише один спосіб перевірити).
Вони наблизилися до Луїзи. Кожен приклав до обличчя жінки долоню, котру потиснув Ральф.
— Мамо! — скрикнула Наталі Діпно. Від хвилювання вона знову збилася на дитяче белькотіння. — Хто ці маленькі дядьки? Чому вони торкаються Лиїси?
— Тс-с-с, люба, — відповіла Елен, знову притискаючи до себе голову дочки.
Поряд із Луїзою Робертс не було чоловіків — ні маленьких, ні високих, узагалі ніяких; Луїза сама схилилася над чоловіком, який урятував життя її дочки.
Раптом Луїза глянула вгору, широко розплющивши від подиву очі, забувши про сум, коли величне відчуття
(легке блакитне сяйво)
спокою й умиротворення наповнило її. На мить Гарріс-авеню зникла. Луїза опинилася в темному місці, яке пахло солодкими ароматами сіна й корів, у темному місці, простромленому виблискуючими струмками світла. Луїза ніколи не забуде тієї невимовної радості, яку вона відчула в цю мить, і впевненості, що вона бачить Всесвіт, який показував їй Ральф, Всесвіт, у який, слідом за темрявою, приходить сліпуче, чудове світло… Хіба не бачить вона це світло крізь щілини?
— Чи зможете ви коли-небудь вибачити мені? — схлипував Пітер. — Нема мені прощення. Боже мій!
— Гадаю, я зможу вибачити тобі, — спокійно відповіла Луїза.
Вона провела рукою по обличчю Ральфа, закриваючи йому очі, а затим, поклавши його голову собі на коліна, стала чекати прибуття поліції. Луїзі здавалося, що Ральф просто спить. Вона помітила, що довгий білий шрам на його правій руці зник.
10 вересня 1990 р. — 10 листопада 1993 р.