Чтение онлайн

– Вони добрались до Білла і можливо доберуться до мене, але вони точно ніколи не доберуться до вас, молодий чоловіче, – звернувся він до покійного, який тепер спочивав у своїй могилі на деревах. Потім Генрі вирушив у дорогу. Сани, які тепер стали легшими, підстрибували позаду собак, які бігли завзято, бо також знали, що опиняться у безпеці лише тоді, коли доберуться до Форт-МакГеррі. Вовки вкрай осміліли і тепер бігли риссю позаду та по обидва боки від саней, висолопивши червоні язики та демонструючи схудлі боки, на яких з кожним рухом проступали горби ребер. Вони були страшенно худими, просто кості обтягнені шкірою з тонкими жилками замість м’язів – такими худими, що Генрі подумав, це диво, що вони ще на ногах тримаються, а не падають прямо у сніг. Він побоявся подорожувати до темна. Опівдні, сонце не тільки осяяло південний горизонт, а навіть показало на небі свою бліду золотисту верхівку. Для нього це було попередженням. Дні збільшувалися. Сонце довше радувало своїм теплом. Але щойно бадьорі промені почали зникати, він зупинився на привал. Залишалася ще пара годин згасаючого дня та похмурих сутінок, і він скористався ними, щоб нарубати побільше дров. Ніч перетворилася на жах. Осмілілі вовки та нестача сну позначилися на Генрі. Дрімота долала його проти волі і він, зігнувшись, сидів біля вогнища з накинутими на плечі ковдрами, затиснувши сокиру між колінами, а з обох боків до нього тулилися собаки. Одного разу, коли він прокинувся, то менше ніж в дюжині кроків від себе побачив великого сірого вовка, одного з найбільших в зграї. І навіть після того, як він подивився на нього, той не відійшов, а повільно розтягнувся, як ледачий пес, широко позіхаючи та уважно поглядаючи на нього, так якби він воістину був просто обідом, який затримався і який скоро подадуть.

Конец ознакомительного фрагмента.