Чтение онлайн

– Сер лицарю, – вимовив Седрик, який помітив рух своєї вихованки, – щоки саксонських леді не звикли до сонця, і вони не витримають палких поглядів хрестоносців!

– Леді Ровено, – поспіхом утрутився абат, – покаравши сміливість мого друга, ви караєте й нас, позбавляючи насолоди милуватися вашою вродою… Дозвольте сподіватися, що ви не будете такою жорстокою на турнірі!

– Я не охочий до цих розваг, – пробурчав Седрик, – і ще не вирішив, чи варто нам вирушати в Ашбі.

– Випадок надає вам змогу прибути туди в супроводі нашого загону…

– Шановний сер Еймер, – зверхньо перервав настоятеля саксонець, – досі я не потребував нічийого захисту, крім власного меча та вірних слуг. Якщо ж ми й поїдемо туди, нас супроводжуватиме сер Ательстан Конінгсбурзький зі своїм почетом. Дякую за пропозицію та піднімаю кубок за ваше здоров’я!

– A я, – вигукнув Бріан, – п’ю за прекрасну леді Ровену, гарнішої за яку немає в усій Англії!

– Облиште свої компліменти, сер лицар, – промовила дівчина, – і не марнуйте запалу. Краще повідомте нам останні новини з Палестини.

– Їх не так уже багато, якщо не враховувати чуток про перемир’я із Саладином…

Храмовника безцеремонно перервав Вамба, який сидів позаду свого пана у власному блазневому кріслі, прикрашеному вухами віслюка.

– Перемир’я з невірними мене просто зістарили! – сумно промовив блазень. – Пам’ятаю їх аж три – по одному разу на п’ятдесят років. Отже, мені зараз півтораста років.

– Присягаюся, що ти помреш не через старість. – Буагільбер скосив очі на роздебендю, упізнавши в ньому одного з простолюдинів, що зустрілися дорогою. – Тебе, балакуне і брехуне, вб’ють набагато швидше, якщо ти так само вказуватимеш шлях панам, що заблукали, як сьогодні мені й абатові.

– Що я чую, приятелю? – не без похвали в голосі вигукнув Седрик. – Тебе ж треба просто висікти за такі справи! Я бачу, ти так само брехун, як і блазень.

– Скільки завгодно, дядько Саксе, мені байдуже. Одначе той, хто взяв дурня за радника, уже й напевне може йому вибачити…

Зіщулившися, блазень зверхньо поглянув на слугу, який чекав на кінець його промови, і тільки сліпий не впізнав би в ньому зараз шляхетного лицаря-храмовника. Слуга повідомив, що незнайомий мандрівник просить дозволу переночувати під захистом міцних стін Ротервуда.

– Упустіть його, – наказав Седрик, – хай би хто він був. Така ніч навіть диких звірів змушує ховатися по норах. Подбайте про подорожнього, Освальде!

Дворецький, повернувшись, прошепотів на вухо господареві:

– Це єврей, він назвався Ісааком з Йорка. Упустити його сюди?

– Освальде! Передай свою посаду свинопасові, – висунувся блазень із-за плеча Седрика. – У Гурта стадо замале.

– Матір Божа! – Абат перехрестився. – Допустити до трапези нехрещеного?

– Неможливо. – Буагільбер навіть зблід. – Посадити єврея за один стіл із хрестоносцем?!

– Ти бач, – зауважив Вамба, – храмовники полюбляють більше грошики євреїв, аніж їхню компанію!

– Що вдієш, шановні гості, – посміхнувся саксонець. – Попри все бажання догодити вам, я не можу зламати закону гостинності. Якщо Господь стільки років терпить плем’я впертих єретиків, і вам не пошкодить потерпіти нещасного годинку-дві. А ти, Вамбо, пересів би до нового гостя. Дурень і шахрай – чудова пара! А ось і він…

Боязко озираючись, до зали увійшов виснажений бородатий старий із гачкуватим носом і розумними чорними очима. Його добротне вбрання було пошарпане бурею. Він ґречно вклонився присутнім, однак ніхто не звернув на нього ані найменшої уваги – прийом, яким не зустріли б і ворога, якби той не належав до ізраїльського племені. Седрик, холодно кивнувши на несміливе привітання старого, мовчки вказав йому на місце за столом для слуг, але там ніхто навіть не ворухнувся, щоб дати чоловікові місце. Ісаакові довелося б простояти так увесь вечір, але пілігримові, який розмістився біля вогню, стало шкода старого.

– Мій одяг висох, я вже поїв, сідай сюди, – неголосно покликав він, простягаючи замерзлому старому чашку гарячої юшки та кусень пирога.

Відтак пілігрим насунув каптур плаща на обличчя та відійшов убік.

Тим часом за хазяйським столом зав’язалася жвава бесіда, до якої поступово приєдналися всі присутні. Мова йшла про лицарські подвиги.

– Випиймо за хоробрість у бою! – Седрик підняв кубок. – І за тих, хто відважно воює у Палестині!

– Кому ж іще, як не лицарям Храму, бути серед них першими, – гордо випнув підборіддя хрестоносець. – Їхня звитяга відома не тільки невірним.

Блазень знову заговорив:

– Якби Ричард Левове Серце послухався мене, дурня, залишився вдома та довірив завоювання Єрусалима тим лицарям, що його самі і здали Саладинові, то увійшов би в історію як найрозумніший з венценосців!

Седрик посміхнувся та скосив очі на пілігрима, який наблизився до нього.

– Хіба в англійському війську не знайшлося нікого, чиє ім’я можна назвати серед найхоробріших? – спитала леді Ровена.

– Леді, – Бріан де Буагільбер намагався бути люб’язним, проте ледве зміг стриматися, – ваш король хоч і привів із собою натовп воїнів, серед них не знайшлося гідних лицарів.

– Ви брешете, храмовнику, – несподівано чітко промовив пілігрим. Шалений гнів спалахнув на обличчі хрестоносця, а незнайомець обернувся до леді Ровени. – Чому ж не знайшлося? Сам король Ричард і п’ятеро його найкращих лицарів після взяття фортеці Сен-Жан д’Акр дали турнір. Того дня кожен із них тричі перемагав, а їхні супротивники належали до ордену лицарів Храму…

Він відірвав погляд від дівчини та вів далі, звертаючись тепер до всіх присутніх:

– Першим за звитягою та військовим мистецтвом був хоробрий Ричард, король Англії. Другим – граф Лестер, за ним – сер Томас Малтон. Далі Фолк Дейлі та Едвін Торнгем…